Мій рідний Макунів. 2-ге видання. Михайло Іванович Бервецький

Чтение книги онлайн.

      Про нашу втечу також знала баба Кулинич, про яку я вже розпо-відав, вона по-доброму нам заздрила, і завдяки їй ми змогли заїхати до її родичів.

      Дорога до Кустанаю була надзвичайно важкою, адже ми їхали цілу ніч в кузові на відкритій машині, а вже був невеликий сніг і мороз. Це був листопад. Тільки мама їхала в кабіні, оскільки вона була вагітною і на останньому місяці. Я пам’ятаю, що ми декілька разів зупинялись, тому що мамі було погано.

      В Кустанаї ми заїхали за адресою, яку нам дала бабця Кулинич. Люди прийняли нас добре, я пригадую, що ми сиділи у великій світлій кімнаті, горіли електролампи, і мені здавалося, що ми сидимо в якомусь палаці. Напевно, це був звичайний цегляний будинок, але для мене після землянок, та ще з таким світлом, це було щось дивовижне. Саме тут я вперше свідомо побачив електричну лампочку. Вона світила наче сонце, і від неї ніби йшло приємне тепло. В Кустанаї тато взяв квитки до Москви, і на другий день ми виїхали. На відпочинок часу не було, дорослі переживали, якби нас не хотіли наздогнати і навернути назад. Що стосується дороги Кустанай-Москва, я пам’ятаю, що ми сіли в гарний вагон (це був пасажирським поїзд), і отямився я аж в Москві в метро, мені тоді було всього 4 роки і 8 місяців. До Москви ми доїхали благополучно, а отямився я в метро, тому що ми, переїжджаючи з одного вокзалу на інший (Київський), випадково розлучилися, тато з Богданом встигли сісти у вагон і поїхали, а мама, баба і я залишилися. Для сільських людей це вже був переполох, але нас люди заспокоїли і запевнили, що вони зараз повернуться, тільки з протилежного боку. Так воно і сталося, і ми тоді всі разом поїхали на Київський вокзал, щоб звідти вже зовсім їхати додому. Ми без всяких перешкод сіли на поїзд Москва-Львів і спокійно поїхали. Скільки часу ми їхали, не знаю, тому що я по-справжньому отямився аж на станції Підволочиськ Тернопільської області. Саме тут з нами сталася подія, яка залишилася в моїй пам’яті на все життя. Нас затримали прикордонники, і не тільки затримали, а й зсадили з поїзда. Саме на станції Підволочиськ діяв ще старий кордон між Західною і Східною Україною. Видно, що більшовики ще невпевнено почували себе на нашій території.

      Фактично сталося те, чого батьки так боялися. При перевірці наших документів виявилося, що в нас їх зовсім немає, а без документів перетинати кордон ніхто немає права. Ми були втікачами, і жодних документів в нас не було. Саме тому прикордонники, а це були два офіцери МДБ (Міністерство Державної Безпеки), зсадили нас з поїзда і наказали пройти в середину вокзалу. Батьки вчасно схаменулися, а може хтось і підказав, чим це може для нас закінчитися, і категорично відмовилися пройти всередину вокзалу. В цій ситуації це було єдине правильне рішення, інакше ми могли б не повернутися додому. На вокзалі вони могли б робити з нами що завгодно, тим більше після відправки поїзда. Такої непокори від батьків вони не чекали, вони звикли, що їм все можна і все дозволено.

      Вони СКАЧАТЬ