Я (Романтика). Микола Хвильовий
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Я (Романтика) - Микола Хвильовий страница 7

Название: Я (Романтика)

Автор: Микола Хвильовий

Издательство: OMIKO

Жанр: Зарубежная классика

Серия: Рідне

isbn: 978-966-03-9482-7

isbn:

СКАЧАТЬ мені – так, як у дитинстві, на теплих грудях.

      І спалахнуло:

      – невже я веду її на розстріл?

      Що це: дійсність чи галюцинація?

      Але це була дійсність: справжня життьова дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

      …Але, може, це помилка?

      Може, треба інакше зробити?

      Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est[2]! Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

      Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

      …І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

      …Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:

      до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

      – Ваша мати там! Робіть, що хочете!

      Я подивився:

      – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.

      …Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, – то помітив ворог. – Збоку розірвався снаряд.

      …Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

      І тоді ж, пам’ятаю —

      з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – Загудів ліс.

      Метнувся вогонь – раз, два – і ще – удар! удар!

      …Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

      Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

      Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений світ із пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

      – Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе. …Що це? Невже знову галюцинація?

      Я відкидаю голову.

      Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

      Вона мовчала.

      …Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

      …Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

      Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

      Я СКАЧАТЬ



<p>2</p>

Errаrе humanum est – крилатий латинський вислів, що означає «Людині властиво помилятися».