Я (Романтика). Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти.)

      Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

      – нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».

      І я голови не загубив.

      Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

      …Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

      – Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

      Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

      Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

      – Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю) – я махнув рукою в той бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

      …Я за собою нічого не почув.

      …Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель.

      Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

      Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.

      Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

      Я йшов у нікуди.

III

      …Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

      Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

      …Ну да, я мушу бути послідовним!

      …І цілу ніч я розбирав діла.

      Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: – я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.

      …І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

      Хіба то моя вина?

      …В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

      – Слухай! Дозволь її випустити!

      Я:

      – Кого?

      – Твою матір!

      Я:

      (мовчу).

      Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

      Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.

      – Слухай. Навіщо ця мелодрама?

      Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

      Я (грубо):

      – Провалівай!

      Андрюша й на цей раз зблід.

      Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.

      Я:

      – Дзвони в телефон! СКАЧАТЬ