Я (Романтика). Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

      …Доктор Тагабат нажав кнопку.

      Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

      Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.

      Я думаю «так треба».

      Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалія і т. д., і т. п.

      Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

      Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —

      – «розстрілять», – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

      «Але який вихід?»

      – Який вихід? – І я не бачив виходу.

      Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

      – Але я не бачив виходу!

      Воістину правда була за доктором Тагабатом.

      …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

      Я подумав: «коли доктор – злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».

      Але я подумав:

      – Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

      І тоді відходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

      …Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

      …До розстрілу присуджено,

      – шість!

      Досить! На цю ніч досить!

      Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».

      Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

      Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

      Темною волохатою силюстою стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

      Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

      …Шість на моїй совісті?

      Ні, це неправда. Шість сотень,

      шість тисяч, шість мільйонів —

      тьма на моїй совісті!!

      – Тьма?

      І я здавлюю голову.

      …Але знову переді мною проноситься СКАЧАТЬ