Пригоди Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

      – Звісно! Занесіть його у вітальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!

      Повільно й урочисто Голмса занесли в Брайоні-лодж і поклали у вітальні, між тим, як я все ще спостерігав за тим, що відбувалося, зі свого поста біля вікна. Лампи засвітили, але фіранки не були опущені, тож я міг бачити Голмса, котрий лежав на дивані. Не знаю, чи дорікало йому сумління за те, що він грав таку роль, я ж ні разу в житті не відчував глибшого сорому, ніж у ті хвилини, коли ця чарівна жінка, у змові проти якої я брав участь, доглядала з такою добротою та ласкою за пораненим. І все ж було б чорною невдячністю, якби я не виконав доручення Голмса. З важким серцем я дістав з-під мого плаща димову шашку. «Урешті-решт, – подумав я, – ми не завдаємо їй шкоди, лише заважаємо їй нашкодити іншій людині».

      Голмс звівся на дивані, і я побачив, що він робить рух, як людина, котрій бракує повітря. Служниця кинулася до вікна та широко розчахнула його. Тієї ж миті Голмс підняв руку. За цим сигналом я закинув у покій шашку й вигукнув: «Пожежа!» Тільки-но це слово встигло злетіти з моїх вуст, як його підхопила вся юрба. Добре й кепсько одягнені джентльмени, конюхи та служниці – усі заволали в один голос: «Пожежа!» Густі хмари диму клубочилися в кімнаті та виривалися крізь відкрите вікно. Я бачив, як там, за вікном, метушаться люди. Через мить почувся голос Голмса, котрий запевняв, що це хибна тривога.

      Проштовхуючись крізь натовп, я дістався до рогу вулиці. Через десять хвилин, на мою радість, мене наздогнав Голмс, узяв під лікоть, і ми покинули місце бурхливих подій. Якийсь час він ішов швидко й не зронив жодного слова, поки ми не завернули в одну з тихих вулиць, що ведуть на Еджвер-роуд.

      – Ви дуже вправно це виконали, докторе, – похвалив Голмс. – Якнайкраще. Все гаразд.

      – Дістали фотографію?

      – Я знаю, де вона схована.

      – А як ви дізналися?

      – Ірен мені сама показала, як я й пророкував.

      – Я все ж нічого не розумію.

      – Я не роблю з цього якоїсь таємниці, – всміхнувся детектив. – Усе було дуже просто. Ви, мабуть, здогадалися, що всі ці люди на вулиці були моїми спільниками. Їх усіх найняв я.

      – Про це я вже здогадався.

      – У руці я мав трохи вологої червоної фарби. Коли почалася бійка, кинувся вперед, упав, притиснув руку до обличчя й устав закривавлений… Старий прийом.

      – Це я також збагнув…

      – Вони вносять мене в будинок. Ірен Адлер змушена прийняти мене, що ж їй залишається робити? Я потрапляю у вітальню, у ту саму кімнату, яка була в мене на підозрі. Фотографія десь поблизу, або у вітальні, або в спальні. Я твердо вирішив з’ясувати, де саме. Мене кладуть на диван, я прикидаюся, що мені бракує повітря. Вони змушені відчинити вікно, і ви отримуєте можливість зробити свою справу.

      – А що від цього виграли ви?

      – Дуже багато. Коли жінка думає, що в її будинку пожежа, інстинкт змушує її рятувати те, що їй найдорожче. СКАЧАТЬ