Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ майбутнє… – гмикнув Ольгерд Костянтинович. – Так, так. Продовжуйте…

      – Ви щось знаєте про ці місця? – підіймається на повний зріст Віктор і загрозливо нависає над Ольгердом Костянтиновичем. – Розкажіть, нам важливо дізнатися якомога більше. У нас виникла деяка позаштатна ситуація…

      Ольгерд Костянтинович задоволено посміхнувся.

      – Я приїхав у ці місця на декілька днів, а залишився на все життя. Дивіться, щоб із вами не сталось такого ж, – сказав Бориско Саші. – Вони живі… Сюди потрібно приїжджати помирати… – Ольгерд Костянтинович кинув погляд у вікно. За вікном смеркалося. – Ну, власне кажучи, раз ви наважилися приїхати сюди, перед вами постає велика задача – зуміти звідси видістатися. І навіть якщо вам здаватиметься, наче ви виїхали з півострова, ваше життя може кардинально змінитися і ви блукатимете по ньому до кінця своїх днів.

      – Тут були випадки самогубства… Ви знаєте щось про них?

      – Самогубства… ну, тут цього повно. Особливо на осінь. Тут таке коїться… Коли ви бачите, як із цих дерев відлітає листя, треба мати дуже багато сил, аби втриматися від того, щоб і самому не відлетіти, слідом за цим покликом.

      – Неспокійні будинки? – цікавиться Віктор.

      – Купили один, он там, трохи нижче. Там жив наш оператор. – Ольгерд Костянтинович виразно подивився на Діму з камерою. – Недовго. Він купив цей будинок задешево в однієї сім’ї, яка спробувала звити там гніздо. Закінчилося тим, що дружину того власника поклали до психіатричної лікарні, а сам власник тяжко захворів.

      – Було б цікаво заночувати в цьому домі, – озвучує свої плани Віктор.

      – Нічого цікавого. Звичайні лярви. Приходять уночі під виглядом чоловіка чи жінки і висмоктують із вас життєву силу.

      – Ну, гаразд, – каже Віктор. – Я бачу, ви людина з досвідом, погляньте, цей знак з’явився у нас сьогодні вночі. Хтось запалив вогонь у формі хреста, оточеного колом. Вам це нічого не нагадує?

      Ольгерд Костянтинович дивиться. Усміхається. Підводить очі. Знову цей погляд знизу вгору, ця вдавана смиренність старого фавна.

      – Це лабіринт.

      – Знято. Дуже добре, – перериває процес режисер. – Але, будь ласка, Вітю, трохи жвавіше. В Олега знову мікрофон треться об тканину, поправте йому. Давайте ще раз.

      Починаємо дубль із мовчанки.

      Ольгерд Костянтинович запалює сигарету і з-під брови позирає на Віктора в яскравій футболці з логотипом «Формули-1», такої недоречної в цьому порослому мохом будинку. Якось один із слухачів курсу Ольгерда Костянтиновича (курсу лекцій, який можна було би назвати «Як керувати Всесвітом непомітно для санітарів»), поцікавився: чому Ольгерд Костянтинович палить. Той відповів, що його життя настільки аскетичне, що без тютюну воно позбудеться останнього промінчика надії. Я знав, що воно справді таке. Він міг усеньке літо жити на одній зупі з кропиви, ходити босим по встелених колючками акацієвих лісах, спати по три години на добу, по вісімнадцять годин на добу працювати над СКАЧАТЬ