Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Пісні про любов і вічність (збірник) - Любко Дереш страница 25
Название: Пісні про любов і вічність (збірник)
Автор: Любко Дереш
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-14-7170-1,978-966-14-6558-8
isbn:
– «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.
– «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?
Вона дивиться на Віктора, лідера.
– Ну, скоріш за все, це якась мапа. Виглядає доволі зловісно…
На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.
На кухні знаходимо уламки розбитого дзеркала. На кухні нікого немає.
Ми затіваємо з Сашею суперечку про те, чи висіло біля печі дзеркало і якщо не висіло, то звідки ж узялися друзки.
Віктор гне свою лінію:
– Дивись, яка настоянка у них. Дев’ять сил. Ти знаєш, що означає дев’ять сил?
Я потихеньку виходжу з кухні та мимоволі зупиняюся від картини, яку бачу у вітальні.
– Добрий день, – вітаюсь я, привертаючи увагу оператора. Камера визирає з-за плеча. Ольгерд Костянтинович, вдягнутий у якесь лахміття, закутавшись у брудний коц, затягує в кімнату круглу каменюку, схожу розмірами на яйце дракона.
– Добрий день, – підіймає голову Ольгерд Костянтинович, наче вперше бачить мене. – Ну, допоможи вже, раз прийшов.
Я берусь допомагати йому. Удвох ми витягуємо каменюку на табуретку. Ольгерд Костянтинович, закутавшись у коц міцніше, втомлено сідає в крісло.
– Ольгерд Костянтинович, ми тут… Я тут привів деяких друзів…
Він дивиться на них через плече. Волосся його розтріпане.
– Бачу. Хоч я, Олеже, правду кажучи, не чекав від тебе такого. Зараз, тільки пігулку вип’ю, бо так башка болить…
Ольгерд Костянтинович зникає в сінях.
– Може, справді підемо звідси… – каже Саша. Вона ніколи не бачила Бориска і не знає, як їй поводитись. Здається, вона налякана.
– Може, ми невчасно?
Над нею нависає, урочисто всміхаючись, Віктор.
– Глянь, а казала, що не здивується.
– Я не здивована. Я просто бачу, що йому зле, тому, може, ми підемо…
– Я зрозумів. Ти не здивована, ти шокована.
– Він мені не подобається, от і все. Так що, знімаємо далі?
– Ольгерде Костянтиновичу, – кажу я до нього. – У моїх друзів сталась одна дивна пригода. Вітя, може, розкажеш?
Віктор підіймається з крісла і майже впирається головою в стелю. Він починає ходити кімнатою і розповідати, розмашисто жестикулюючи. Здається, своїми довжелезними руками він може охопити всю кімнату зразу. Ольгерд Костянтинович дивиться на нього знизу вгору своїми вицвілими блакитними очима, і якась оманна цнотливість освітлює його обличчя.
– Значить, СКАЧАТЬ