Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сюди подивитися на місця тутешні, ну ти в курсі, для чого сюди їздять. І в нас уночі з’явився, коротше, артефакт. – Віктор витягує з кишені блокнот і показує мені якийсь малюнок. Малюнок нагадує концентричні кола, розділені на сектори.

      – А що конкретно сталося?

      – Хтось вночі розпалив біля місця, де ми ночували, вогонь у формі цієї фігури.

      – Так, – підтверджує Саша. – Нікого не було поруч. Ні сусідів, нікого. Можливо, якісь хулігани.

      – Але нащо це хуліганам? – запитує Віктор і проникливо (можливо, занадто проникливо для ситуації) вдивляється Саші в обличчя.

      – Стоп, стоп, стоп, – чую раптом голос звукооператора Богдана, і в Діми опускаються руки з камерою.

      – Ну, що знову не так?

      – В Олега треться лямка сумки об мікрофон. – Звукорежисер зсовує навушники на маківку, від чого стає схожим на мультиплікаційного ведмедя, і береться поправляти мені лямку переметної сумки.

      – Сцена третя. Дубль другий, – оголошує режисер. – Ще раз сцена знайомства.

      – Знову знайомство? – морщить носа мій подібний до орла товариш.

      Саша, Віктор, Діма сідають у джип. Джип від’їжджає за пагорб. Я знову стою один на кручі. Внизу погідно плине Дніпро. Вгорі спокійно плинуть хмари.

      Їдемо джипом до хати Діді Ольгердівни. Діма бравує, Саша знітилася. Третього хлопця я звідкілясь знаю. Розмовляємо тільки ми з Віктором.

      – Було кілька інцидентів під час експерименту, – розповідає Віктор про своє останнє дітище – тоталітарний соціальний проєкт, спрямований на формування зародків цивілізації волі. – Просто так покинути проєкт не поталанило нікому. Ну, що там було… лив дощ, по-перше, весь час. Ні дрів зібрати, ні каші зварити… Сашко зламав руку. Аня занервувала, пішла до лісу, і їй защемило спину. Дві дівахи, не хочу називати імен, вирішили на все наплювати і піти собі. Дорогою одна з них засаджує собі глибоку скалку в ногу, і втеча стає неможливою. На шляху їх перестріває злива. Якась машина зупиняється, щоб завести дівчат назад, на територію експерименту, і друга, коли сідає у «волинянку», до крові защемлює дверцями пальці…

      Я киваю і слухаю, слухаю і киваю. Віктор працює з простими, базовими речами – з чорним, білим, червоним.

      Біля дому Діді Ольгердівни нікого немає.

      – Діді Ольгердівно! Діді Ольгердівно! – гукаю я, але ніхто не відповідає. Будиночок над долиною Здихальнею порожній.

      Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.

      – Тут хтось був! – каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.

      – Діді Ольгердівно! – Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному СКАЧАТЬ