Ностальгія. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – А казали, що ти працюєш у музеї.

      – Ти цікавилась мною?

      – Та ні, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха мені продзижчала. Вона так зраділа, що ти лишився у Києві.

      – Познайомиш?

      – Обов’язково. А мені за це що?

      – Підтягну тебе з теорії літературознавства. Професор Христич поставив мені «відмінно». Він і у вас прийматиме?

      – У мене ні.

      – Жаль, то золотий чоловік. То коли ти нас познайомиш?

      – З професором? – Вона лукаво примружила свої чорні очі.

      – Та ні, з подругою.

      – Хочеш – зараз? Вона живе поруч.

      – Може, я спершу перевдягнуся? – завагався Микола. – А то злякається і розлюбить.

      – Не злякається, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на голові наче ворона гніздо змостила.

      – Дякую.

      – Прошу, – кивнула вона. – Але відкрию тобі одну таємницю: саме цим ти й привабив її. Терпіти не може прилизаних. Проте часто їй хотілося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жіноче бажання.

      – Чудні ви, – сказав Микола.

      – То що – пішли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. – Вона дістала з сумочки целофановий мішечок, і незабаром Микола уже йшов легкий і весняний, тільки закозубілі руді чобітки ще тримали його при землі, щоб не знявся і не злетів у небо. Не від щастя – від страху.

      – Як її звуть? – спитав Микола.

      – Зараз дізнаєшся, потерпи.

      Вони перетнули Дорогожицьку і зупинилися біля під’їзду червоного цегляного будинку.

      – Ти почекай трохи, – сказала вона. – Тільки дивись не втечи.

      – А може, її немає вдома? – з надією спитав Микола, роззираючись окіл, наче й справді прикидав, у який бік чкурнути, поки не пізно.

      – Є, ми домовлялися разом піти на лекції. Постій хвилинку.

      Вона щезла в під’їзді, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз дві щебетухи дивляться у вікно, показують на нього пальцями й регочуть. Нічого, хай порегочуть, потім ще будуть каятись.

      Хвилинка, однак, тяглася вже півгодини, він зібрався іти, прихопивши целофанового мішечка за оману, але тут із темного під’їзду вийшла… Софі Лорен. У нього підігнулись коліна. Темні гарячі очі, полунично-розкішні губи, а довга сукня облягала її, як шовковий вітер, що горнеться до кожного вигину тіла.

      Вона підійшла до Миколи, впевнена і задоволена, ловила його тремтливий погляд. Він вражено занімів, упізнавши в цій жінці те бліде дівча, що привело його сюди, симпатичне дівча, може, й не таке бліде, як тепер здавалось Миколі, але диво косметики перетворило сіреньке каченя на прекрасну діву.

      – Соня, – сказала вона.

      Пізньої ночі вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен місяць світив їм дорогу, а потім переходили зовсім крихітну річечку, струмочок, вважай, і Соня, СКАЧАТЬ