Все, що я хотіла сьогодні (збірник). Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

      Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.

      Точніше – саме через те, що вона там лежала…

      – Тоді ходімо за наш столик.

      Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.

      Я була Ія.

      А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!

      Сміливою.

      Розпусною.

      Загадковою.

      Легковажною.

      До того ж жоден із цих хлопців не був схожим на Вадима.

      Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.

      Але підозрювала, що, якби я була не я, а інша, не знайома йому жінка, він не був би проти її легковажності і цієї посмішки, яка час від часу з'являлася у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…

      … Саньок весь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.

      Я не можу витримувати такі погляди.

      І тому я шукала розради в балакучого і привітного Сюра.

      Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.

      Я не п'ю…

      Точніше, не пила таке вино ніколи.

      Я не люблю солодких вин.

      Але Ія залюбки вжарила півсклянки…

      І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути прямо в очі Мареку і не злякатися від того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.

      – Ну що – ходімо? – сказав він.

      Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.

      Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були, як пампушки…

      Не знаю, скільки ми йшли. Я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім бруківка і знову земляна стежка.

      Тільки чула запах лісу.

      На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.

      – Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.

      – Ні…

      – Ворони мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина і розлущить його.

      Я ніколи не спостерігала за воронами і здивувалася.

      Тоді Марек нахилився і сказав вороні: «Дай горішок!» – вона злякалась, випустила свою здобич і відскочила.

      – Чекайте-но, – СКАЧАТЬ