Маленькі жінки. Частина 1. Луиза Мэй Олкотт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скутості, але Джо, яка не дуже звикла до «дівчачих справ та балачок», притулившись спиною до стіни, почувалася тут так само недоречно, як лоша на клумбі.

      Півдюжини веселих хлопців говорили про ковзанку в іншій частині кімнати, і їй хотілося приєднатися до них, бо катання на ковзанах було одним з її найулюбленіших занять. Поглядом вона відіслала своє бажання Мег, але брови сестри піднялися так тривожно, що Джо залишилася на місці і навіть боялася поворухнутися. До неї ніхто не підходив, дівчата, що збивалися у групки, порозходилися.

      Джо залишилася зовсім одна. Вона не могла ходити по залі й розважатися, бо пропалена дірка на сукні одразу б стала помітною. Почалися танці. Мег одразу запросили до танцю, і незручні, тісні туфлі літали по залі так бадьоро, що ніхто не здогадувався про біль, який Мег ховала за усмішкою. Джо помітила великого рудого юнака, що прямував прямо до неї, очевидно, з наміром запросити на танець, тож прослизнула в альков, щоб звідти спостерігати за балом. Однак інша сором’язлива людина вже обрала цей притулок, і Джо опинилася у товаристві малого Лоуренса.

      – О, о, вибачте, я не знала, що тут хтось є! – прошепотіла Джо, готуючись так само швидко вислизнути звідси, як і зайшла.

      Але хлопець засміявся і сказав приємним голосом, хоч і виглядав дещо збентежено:

      – Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо хочете.

      – Я не заважатиму?

      – Анітрохи. Я тут нікого не знаю, тому почуваюся ніяково.

      – Я теж. Не йдіть, будь ласка, якщо це можливо.

      Юнак знову сів і дивився на свої черевики, аж поки Джо не сказала, силячись бути аж надто ввічливою:

      – Гадаю, що раніше я вже мала щастя вас бачити. Ви живете поруч з нами, чи не так?

      – По сусідству, – він підняв очі і розсміявся, тому що церемонні старання Джо виглядали досить кумедно – особливо, коли він згадав, як вони говорили про крокет, коли він приніс їй кота.

      Це позбавило Джо скутості, і вона теж розсміялася, сказавши в найщирішій, хоч і трохи грубій манері:

      – Ми справді добре провели час за вашим прекрасним різдвяним подарунком.

      – Дідусь послав це.

      – Але ви підказали йому зробити це, правда?

      – Як ваша кішка, панно Марч? – запитав хлопчик, намагаючись виглядати холодно-серйозно, хоч його чорні очі весело блищали.

      – Добре, дякую, пане Лоуренс. Але я не панна Марч, я тільки Джо, – відповіла юна леді.

      – А я не пан Лоуренс, я тільки Лорі.

      – Лорі Лоуренс, яке дивне ім’я!

      – Насправді мене звуть Теодор, але мені не подобається це ім’я, тому що хлопці дали мені прізвисько «Дора». Тоді я змусив їх називати мене «Лорі».

      – Я теж ненавиджу своє ім’я, воно таке сентиментальне! Хотілося б, щоб всі говорили «Джо» замість «Джозефіна». Як ви змусили хлопців перестати називати вас Дорою?

      – Я просто побив їх.

      – Я не можу побити тітоньку Марч, СКАЧАТЬ