Маленькі жінки. Частина 1. Луиза Мэй Олкотт

Чтение книги онлайн.

      – А он моя сестра Маргарет, ви її бачили? Як гадаєте, вона гарна?

      – Так, вона нагадує мені німецьких дівчат, виглядає такою свіжою і спокійною, і танцює, як справжня леді.

      Джо аж засяяла від похвали своїй сестрі, виголошеній юнацькими вустами і постаралася запам’ятати цей простий комплімент, щоб передати його Мег. З-під завіси обидва диваки спостерігали за танцюристами, іноді критикуючи їх, розмовляли на інші теми і потроху почали відчувати себе старими знайомими. Засмученість Лорі як рукою зняло. Поведінка Джо заспокоїла його. Джо теж повеселішала, бо забула про свою сукню, яку так ніхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» більше, ніж коли-небудь. Він теж кілька разів уважно подивився на Джо.

      Для сестер Марч чоловіки були майже невідомими істотами, бо в них не було братів – ні рідних, ні двоюрідних. Тому Джо з цікавістю поглядала на Лорі. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкіра, великі чорні очі, гарний ніс, прекрасні зуби, маленькі руки й ноги, зріст вище за мій, вишукані як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цікаво, скільки йому років?» – це запитання крутилося в неї кінчику язика, але намагання бути ввічливою перемогло, і Джо вирішила діяти обхідним шляхом.

      – Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудіюєте свої книжки, тобто, маю на увазі, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервоніла від жахливого «штудіюєте», що вирвалося з її вуст.

      Лорі посміхнувся і відповів, знизавши плечима:

      – Десь за рік або два. У будь-якому разі я не піду раніше сімнадцяти.

      – Хіба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сімнадцять років.

      – Шістнадцять буде в наступному місяці.

      – Як би я хотіла вступити до коледжу! Але по вас не скажеш, що ви дуже очікуєте на навчання там.

      – Направду, я ненавиджу це! Власне, в коледжі можна зустріти або ботанів-жайворонків, або ж ледарів, що хочуть тільки веселитися. Щодо мене, то я не хочу належати до жодної з цих категорії.

      – Що ж вам подобається?

      – Жити в Італії та насолоджуватися життям по-своєму.

      Джо дуже хотіла запитати, як це – «по-своєму», але він так насупився, коли промовляв останню фразу, що вона змінила тему на «танцювальну». До того ж її нога весь час відбивала такт танцю:

      – Яка чудова полька! Чому б вам не піти? І не спробувати?

      – Якщо ви підете зі мною, – відповів він, галантно вклонившись.

      – Я не можу, бо сказала Мег, що не буду, тому що… – тут Джо нерішуче зупинилася, бо не вирішила, говорити їй чи сміятися.

      – Тому що… що?

      – Ви нікому не скажете?

      – Ніколи!

      – Ну, в мене є погана звичка – стояти впритул до каміна, і тому я часто пропалюю свої сукні, як і цю. І хоч дірку ми зашили, все-таки Мег веліла мені не повертатися спиною, щоб ніхто не бачив, що я накоїла. Можете сміятися, якщо хочете. Це смішно, я знаю.

      Але Лорі не сміявся. Він якусь хвилину дивився вниз, СКАЧАТЬ