Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він дивився на неї, ось як зараз, крізь його безпристрасне хиже обличчя проступало інше, обличчя хлопчака, з яким вона цілувалася під гуркіт водоспаду – страшенно давно. Вічність тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.

      Крик обірвався. Черепашка захрипіла й заговорила, швидко і ледь розбірливо:

      – Я промахнувся, але інші тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив із моєю провінцією… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер їхні діти ростуть німі, вони оніміли від жаху! Тобі кінець. Це змова, велика, це павутина, в якій ти муха. Але якщо візьмеш когось живим, як мене, – він не знатиме нічого! Нічого, нічого! Нічого!

      Знову крик. Пауза. Звук срібного камертона. Далекий шум моря.

      – Мені важливо, що ти про це думаєш, – сказав Ерно.

      – Це маячня, – коли їй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала і зовсім як лід. – Такій величезній змові нізвідки взятися. Немає… опори, ти ж усе вичистив. Усіх. Поруч тільки вірні. Цей чоловік, можливо, і не брехав, але він сам обманювався.

      – Як ти вважаєш, – запитав він задумливо, – каральний похід на Щасливий Острів був непотрібним звірством – чи стратегічно виправданим актом залякування, який у результаті врятував багато життів?

      Вона мовчки пораділа, що він дивиться на неї без пов’язки на очах.

      – Він був виправданим звірством… Ерно… Навіщо ти записав допит?

      – Щоб ти його потім почула.

      – Навіщо?!

      – Бо мені важливо, чи дійдеш ти того ж висновку, що і я.

      Вона підібралася; його манера всіх навколо випробовувати і перевіряти дратувала багатьох, але вже її він міг би позбавити цих екзаменів.

      – Цей чоловік… не мав шансів тебе вбити. Стріла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсім не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.

      – Тоді чого вони хотіли? – він усміхнувся краєчками губ. У неї заболіло серце: ця усмішка будила заборонені спогади. І знову недоречно.

      – Відвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумію, від чого, і це мене турбує.

      – Не «від чого», – пробурмотів він. – Від кого… Дякую, Терезо. Ти мені дуже допомогла.

* * *

      Після обіду Алекс повіз її на екскурсію по місту, з обов’язковим візитом в ювелірний квартал. Хоч як намагалась Іріс відкрутитися, м’яка наполегливість Алекса не залишала їй шансів. Простіше було б домовитися з припливом на океанському узбережжі:

      – Це справа нашої честі, пані Айріс. Варто вам побачити усі ці камінці зблизька – і ви тут же забудете, що не носите прикрас!

      Я ні на секунду не відійду від провідника, – твердо сказала собі Іріс. У тих людей, хоч ким би вони були, не буде шансу ще раз зі мною зв’язатися.

      – …Зверніть увагу, це справжній музей! Голубчику, відкрий-но для нас іще оту вітрину…

      У величезному магазині, окрім прикажчика, Алекса, Іріс і стражника біля дверей, нікого не було. Спалахували камінці, текли застиглими струмочками золото і срібло, Алекс майже СКАЧАТЬ