Метелик. Анри Шарьер

Чтение книги онлайн.

      – Якщо хочете пройтися містом, ось вам два антильські долари, щоб випити кави чи чаю або з’їсти морозиво. Тільки не загубіться. Коли захочете повернутися, запитайте дорогу, сказавши три слова:

      – Salvation Army, please.

      Десятьма хвилинами пізніше ми вже на вулиці. Крокуємо тротуарами, проштовхуємося крізь натовп, ніхто на нас не дивиться, не звертає жодної уваги. Ми дихаємо глибоко, насолоджуємося першими вільними кроками в цьому місті. Незмінна довірливість, яка виражалась у тому, що нас залишили на свободі в досить великому місті, надає нам сили й відновлює не тільки нашу самооцінку, а й неймовірне усвідомлення того, що зрадити таку довіру до нас неможливо. Ми з Матюреттом повільно крокуємо серед натовпу. Ми відчуваємо потребу бути серед людей, поштовхатися в юрмі, змішатися з нею, щоб стати її частиною. Заходимо в бар і замовляємо пиво. Така, здавалося б, дрібниця: «Two beers, please»[11], – атож, це ж так природно. Однак ми почуваємося цілком фантастично, коли, виконавши замовлення, служниця-індіанка із золотою черепашкою в носі просить:

      – Half a dollar, sir[12].

      Її білозуба, сяюча, наче перлинки, усмішка, великі темно-фіолетові очі з дрібними зморщечками в кутиках, чорне, аж синювате волосся, що спадає на плечі, низький виріз на корсажі, що відкриває край груденят, з чого можна судити про їхню неймовірну красу, – усі ці незначні, такі природні для всіх речі нам здаються фантастично феєричними. Ну ж бо, Меті, це щось неймовірне, це не могло здійснитись аж так швидко: з напівживої істоти, з пожиттєвого каторжника ти перетворюєшся на вільну людину!

      За пиво заплатив Матюретт – у нього залишилося ще півдолара. Пиво приємно освіжає, він пропонує:

      – Може, ще по бокалу?

      Мені здається, що повторювати наше замовлення не зовсім доречно.

      – Слухай, не минуло й години, як ти став справді вільним, а вже збираєшся напитись?

      – О, годі тобі, Меті, не перебільшуй! Від двох кухлів пива до «напитись» дуже далеко.

      – Може, воно й так, але кидатися одразу на доступні разові задоволення не зовсім пристойно. Їх, як на мене, слід смакувати поступово, а не жадібно. До того ж це не наші гроші.

      – Твоя правда, згоден. Вчитимемося бути вільними людьми потрошку, так достойніше.

      Ми виходимо з бару і йдемо по Воттерс-стрит – головній вулиці, бульваром, що перетинає місто з кінця в кінець, і не зоглянулися – настільки були зачаровані трамваями, що проїжджали, віслючками, запряженими в невеликі візки, автомобілями, сяючими анонсами кінотеатрів і барів-дансингів, очима молоденьких негритянок та індіанок, що всміхалися, дивлячись на нас, – як опинилися в порту. Перед нашими очима сяють усіма вогнями судна, туристичні кораблі чарують назвами: «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон», «Квебек»; суховантажі з Гамбурга, Амстердама, Лондона; а вздовж набережної туляться один коло одного бари, кабаре, ресторани, у яких повно чоловіків і жінок, що п’ють, співають і голосно СКАЧАТЬ