Метелик. Анри Шарьер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від пихи, адже цей такий важливий персонаж ставиться до них як до рівних і колег.

      Об одинадцятій вечора шахматну партію було зіграно. Моїм захисникам поставили шах і мат. Мене ж, невинного, засудили.

      Французьке суспільство в особі заступника головного прокурора Праделя на все життя викреслило двадцятип’ятирічного юнака. І без жодних поступок, прошу вас! Найситнішу потраву безбарвним голосом мені підніс голова Бевен:

      – Підсудний, встаньте.

      Я встаю. У залі панує абсолютна тиша, усі затамували подих, моє серце забилося трохи швидше. Хтось із суддів дивиться на мене, хтось опустив голову: їм соромно.

      – Обвинувачений, оскільки на всі запитання, окрім одного, щодо навмисності, присяжні сказали «так», вас засуджено на каторжні роботи пожиттєво. Чи маєте що сказати?

      Я не здригнувся, тримаюся нормально, тільки міцніше стискаю поручень клітки, за який ухопився.

      – Пане голово, хочу сказати, що я справді не винен, я став жертвою поліцейських махінацій.

      Збоку, де за суддями сиділи елегантні пані й високоповажні гості, долинув шепіт. Не підіймаючи голови, я їм кажу:

      – Тихіше, пані в перлах, які прийшли звідати нездорових емоцій. Фарс зіграно. Справу про вбивство успішно вирішено вашою поліцією й вашим правосуддям, тож ви маєте втішитися.

      – Охороно, – гукнув голова, – заберіть засудженого!

      Перш ніж я зникаю за дверима, до мене долинає крик: «Не хвилюйся, любчику, я тебе там знайду!» Це моя хоробра, шляхетна Ненетт горлає про своє кохання. Наші хлопці в залі аплодують. У них своя думка про це вбивство, таким ось чином вони показують, що пишаються мною за те, що я не розпустив язика й нікого не видав.

      Після повернення в тісну кімнатку, де ми перебували до початку судового засідання, жандарми надягають на мене кайданки, коротким ланцюжком один з них з’єднує своє ліве зап’ястя з моїм правим. Мовчки. Мені хочеться курити. Сержант прикурює й простягає мені цигарку. Щоразу, як я затягуюся чи опускаю руку, жандармові доводиться повторювати мої рухи.

      Стоячи я викурюю десь три чверті цигарки. Усі мовчать як риби. Тож, глянувши на сержанта, я кажу:

      – Ходімо.

      Зійшовши сходами в оточенні дюжини жандармів, я опиняюсь у внутрішньому дворику Палацу правосуддя. Автозак уже там. У ньому немає відсіків, десяток людей вмощуються на лавочках.

      – Консьєржері, – коротко каже сержант.

      Консьєржері

      Коли ми опиняємося на території останнього замку Марії-Антуанетти, жандарми припоручають мене старшому тюремному наглядачеві, який підписує папір – розписку про отримання. Вони йдуть, так і не зронивши ні слова, однак, перш ніж піти, – оце так дивина! – сержант тисне мені обидві з’єднані кайданками руки.

      Головний наглядач мене питає:

      – І скільки ж тобі впаяли?

      – Пожиттєво.

СКАЧАТЬ