Листи до Феліції (1912). Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як є і сьогодні, мабуть, ще кілька разів Вам писатиму. І точно поясню Вам, чому не написав вчора. А цей лист кидаю в скриньку як є, бо страждаю від згадки, що жоден лист від мене навіть не рухається зараз у Ваш бік.

      Так що на все Вам добре – і прощавайте на кілька годин.

Ваш Франц К.

      11.11.1912, понеділок

      Найдорожча пані!

      Значить, я все-таки не втратив Вас. А я, по правді кажучи, вже був переконаний в цьому. Той лист, в якому Ви один із моїх листів оголошуєте зовсім чужим, нажахав мене. Я побачив у ньому ненавмисне, але, значить, тим рішучіше підтвердження прокляття, з-під влади якого, принаймні останнім часом, як гадав, здебільшого вислизнув і яке раптом, зате вже безпомилковим і останнім ударом на мене спало. Я не знав, як отямитися, не знав, що Вам написати, два листи в суботу вийшли натужними і фальшивими від початку і до кінця, істинним було тільки моє переконання, що тепер уже точно всьому кінець. – Чи має яке-небудь значення, що саме на цих словах до мене входить моя мати, вся в сльозах (вона йде в крамницю, вона з ранку до вечора в крамниці, і так уже тридцять років щодня), береться гладити мене, хоче знати, що мені не так, чому я за обідом слова не скажу (але я давно вже мовчу за сімейним столом, саме тому, що мені не можна відволікатися) і багато ще всього в тому ж дусі. Бідолашна матуся! Але я вельми розважливо її втішив, поцілував і врешті-решт навіть змусив посміхнутися, більше того, домігся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергійно докоряти мені за мою (до речі, вже роками практиковану) неучасть у сімейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знає, що я це знаю, вірніше, теж дізнався, тільки після неї), звідки ця показна турбота про мене. Але про це іншим разом.

      Бо знову від повноти всього, що мені хочеться сказати Вам, я не знаю, з чого почати. І тим не менш я вважаю ці три останніх дні провісниками фатального безталання, що знай чигає на мене, і ніколи більше в суєті робочого дня не писатиму Вам розлогі листи. Вам слід без образ і докорів підтримати мене в цьому намірі. Бо, бачте, я зараз у такому настрої, що готовий, хочете Ви того чи ні, впасти перед Вами ниць і віддатися Вам цілком, так, щоб у мені й тіні думки, і частки спогаду не залишилося про когось чи щось інше, але, дарма, винен чи ні, я не хочу ще бодай раз у житті прочитати зауваження на кшталт того, що було у Вашому листі. Однак не тільки тому я писатиму Вам відтепер лише короткі листи (зате по неділях завжди пожадливо нескінченні, жахливо величезні листи), а ще тому, що хочу зараз усього себе до останнього подиху віддавати своєму романові, який теж належить Вам, або, вірніше сказати, має дати Вам уявлення про все хороше в мені, чіткіше, ніж це в змозі зробити просто вказівні слова всіх найдовших листів за найдовше життя. Історія, яку я зараз пишу і яка, до речі, дедалі більше намагається розтягнутися до нескінченності, називається – просто щоб Ви в загальних рисах знали, про що йдеться, – «Зниклий безвісти»[40]

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст СКАЧАТЬ