На твердій землі. Улас Самчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я здаюсь! Здаюсь! – кричала вона цілком щиро, перелякано і сердито, а коли її пустив, вона намагалася вдарити мене в живіт коліном, я знов хапав її і наші обличчя так наближались, що я ледве втримався, щоб не поцілувати.

      – Не смійте! – кричала вона. – Вкушу!

      Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання.

      – Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь… Мало не зломив моїх рук, – скаржилась вона.

      Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло пластично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:

      – А чи знаєте ви цей вірш? – і не чекаючи відповіді, декламувала німецькою мовою:

      Я живу життям всезростаючих кругів,

      що піймають всі речі.

      Можливо до останнього не хватить напруги,

      але не буде втечі.

      Я кружляю круг Бога, круг древньої вежі,

      я кружляю тисячеліття:

      і я ще не знаю чи я сокіл, чи стежа,

      а чи лиш пісня-молитва[117].

      Це Рільке[118], і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та декламація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лавина, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.

      Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило, і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і, навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася, мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше.

      – Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

      Я відривав погляд від її картини і питав:

      – Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? – маючи на увазі картину.

      – Я вам сказала.

      – Тим віршем?

      – Народження. Зростаючі круги.

      – Ви не песимістка?

      – Але ви песиміст.

      Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала:

      – Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

      Вона ніколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…

      Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. СКАЧАТЬ