Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Найбільша мрія – померти! Пожертвувати собою. Віддати. Комсомольська клятва: «Готова віддати своє життя, якщо воно знадобиться моєму народові». І це були не слова, нас так насправді виховали. Якщо вулицею йшла колона солдатів, всі зупинялися… Після Перемоги солдат був надзвичайною людиною… Коли я вступала до партії, я написала в заяві: «Із Програмою та Статутом ознайомлена та визнаю. Готова віддати всі сили, а якщо буде потрібно, то й життя своїй Батьківщині». (Уважно дивиться на мене.) А ви що про мене думаєте? Ідіотка, авжеж? Інфантильна… Мої деякі знайомі… Так вони відверто насміхаються: емоційний соціалізм, паперові ідеали… Так я в їхніх очах виглядаю. Тупа! Даун! Ви – інженер людських душ. Хочете мене розрадити? Письменник у нас – більше, ніж письменник. Учитель. Духівник. Це раніше, а зараз уже не так. Багато людей в церквах на службі стоїть. Тих, які глибоко вірують, мало, більшість стражденних. Як от і я… Із травмою… Я не за каноном вірю, а за серцем. Молитов не знаю, а молюся… Панотець у нас – колишній офіцер, все про армію проповіді читає, про атомну бомбу. Про ворогів Росії та масонські змови. А я інших слів хочу, зовсім інших слів… Не цих. А навколо тільки ці… Багато ненависті… Немає місця, де можна душею притулитися. Увімкну телевізор, і там те саме. Самі прокляття… Усі відмовляються від того, що було. Проклинають. Мій улюблений режисер Марк Захаров, тепер я його не так люблю і не вірю йому так, як раніше… Він спалив, це по телевізору показували, свій партквиток… Привселюдно. Це ж не театр! Це – життя! Моє життя. Хіба так можна з ним? Із моїм життям… Не треба цих шоу… (Плаче.)

      Я не встигаю… Із тих я, хто не встигає… Із поїзда, який летів у соціалізм, всі швидко пересідають на поїзд, що несеться в капіталізм. Я запізнююсь… Насміхаються із «совка»: він і бидло, він і лох. Із мене насміхаються… «Червоні» – вже звірі, а «білі» – лицарі. Серце моє і розум – проти, на фізіологічному рівні не приймаю. Не впускаю в себе. Не можу, не здатна… Горбачова я вітала, хоча критикувала… Він був… тепер це зрозуміло, як і всі ми, він був мрійником. Прожектером. Можна сказати так. Але до Єльцина я була не готова… До реформ Гайдара. Гроші зникли в один день. Гроші… і наше життя… Усе миттєво знецінилося. Замість світлого майбутнього почали говорити: збагачуйтеся, любіть гроші… Вклоняйтеся звірові цьому! Увесь народ був до цього не готовий. Ніхто не мріяв про капіталізм, за себе точно скажу, що я не мріяла… Мені подобався соціалізм. Це були вже брежнєвські роки… «вегетаріанські»… «Людожерських» років я не застала. Співала пісні Пахмутової: «Под крылом самолета о чем-то поет зеленое море тайги…» Готувалася міцно дружити і будувати «блакитні міста». Мріяти! «Я знаю – город будет…», «здесь будет город-сад…» Любила Маяковського. Патріотичні вірші, пісні. Це дуже важливо було тоді. Дуже багато для нас значило. Ніхто мене не переконає, що життя дається лише для того, щоб смачно їсти та спати. А героєм є той, хто придбав щось в одному місці, а продав в іншому – на три копійки дорожче. Нам зараз це навіюють… Отже, СКАЧАТЬ