Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ані демократам, ані брокерам. Вона – моя! Тільки моя! Я без усього можу обійтися: мені не треба багато грошей, дорогої їжі й модного одягу… шикарної машини… Ми на своїх «Жигулях» об’їздили весь Союз: я побачила Карелію… озеро Севан… і Памір. Це все була моя Батьківщина. Моя Батьківщина – СРСР. Я без багато чого можу прожити. Не можу тільки без того, що було. (Довго мовчить. Настільки довго, що я звертаюся до неї.)

      Не бійтеся… Зі мною все гаразд… уже все гаразд… Сиджу наразі вдома… кішку погладжу, рукавички пов’яжу. Така проста дія, як в’язання, допомагає найліпше… Що втримало? До кінця я не дійшла… ні… Як лікар, я все уявляла… в усіх деталях… Смерть огидна, вона не буває гарною. Я бачила повішеників… В останні хвилини в них трапляється оргазм, або вони в сечі, в калі. Від газу людина синя… фіолетова… Одна ця думка для жінки жахлива. Жодних ілюзій про гарну смерть у мене не могло бути. Однак… тебе щось кинуло, під’юдило, змусило рвонутися. Ти в розпачливому ривку… є дихання і ритм… і є ривок… А там уже важко втриматися. Зірвати стоп-кран! Стоп! Я якось утрималася. Кинула білизняну мотузку. Вибігла на вулицю. Змокла під дощем, яка радість після всього змокнути під дощем! Як приємно! (Мовчить.) Я довго не розмовляла… Вісім місяців лежала в депресії. Розучилася ходити. Та зрештою встала. Навчилася ходити знову. Я є… знову я на твердому… Але мені було погано… мене проштрикнули, наче кульку… Про що це я? Досить! Ну, годі… (Сидить і плаче.) Годі…

      Дев’яностий рік… У нашій мінській трикімнатній квартирі жило п’ятнадцятеро осіб, до того ж і немовля. Першими приїхали з Баку родичі чоловіка – сестра з родиною та його двоюрідні брати. Вони не в гості приїхали, вони привезли із собою слово «війна». Із криком увійшли в дім, зі згаслими очима… Це десь восени чи взимку… було вже холодно. Авжеж, восени вони приїхали, тому що взимку нас уже було більше. Узимку з Таджикистану… Із міста Душанбе приїхала моя сестра зі своєю родиною та батьками чоловіка. Саме так і було… Так… Спали скрізь, улітку спали навіть на балконі. І… не говорили, а кричали… як вони бігли, а війна штурханами наздоганяла. П’яти палила. А вони… всі вони, як і я, радянські… абсолютно радянські. Стовідсотково! Цим пишалися. І раптом – нічого цього немає. Ну, немає! Прокинулися вранці, глянули у вікно – уже вони під іншим прапором. В іншій країні. Уже – чужі.

      Я слухала. Слухала. Вони говорили…

      «…А який був час! Прийшов Горбачов… і раптом під вікнами – стрілянина. Господи! У столиці… в Душанбе… Усі сиділи біля телевізора й боялися пропустити останні новини. У нас на фабриці жіночий колектив був, здебільшого росіянки. Я питаю: «Дівчата, що буде?» – «Війна починається, вже росіян ріжуть». Через кілька днів одну крамницю вдень розбили, розтягли… другу…»

      «…Перші місяці я плакала, а потім припинила. Сльози швидко закінчуються. Найбільше боялася чоловіків, і знайомих, і незнайомих. Затягнуть у будинок, в машину… «Красуню! Дівчино, давай по…мося…» Сусідську дівчинку СКАЧАТЬ