Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дітей із двору боялися випускати. Як котів і собак, виловлювали дітей. Черв’яків на городах копали та їли. Хто міг, повзли в місто, до поїздів. Чекали, що хтось їм кине шкоринку хліба… Солдати штурхали їх чобітьми, били прикладами… Поїзди мчали повз них, мчали на повній швидкості. Провідники зачиняли вікна, «задраювали» шторки. І ніхто ні про що ні в кого не запитував. Приїжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою і згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталіна… Довго його любила. Навіть тоді любила, коли почали про нього писати, що він був маленький, рудий, із усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвінчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.

      Я довго була сталінською дівчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зі мною… з нами… і без того життя я залишусь із порожніми руками. Без нічого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусідом, дядею Ванею – герой! Він повернувся з війни без обох ніг. Їздив двором на дерев’яній саморобній колясці. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усім валянки та чоботи. П’яним співав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кілька днів після смерті Сталіна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це він – про мого Сталіна! Я вихопила свої валянки: «Як ви смієте? Ви – герой! Із орденом». Два дні вирішувала: я – піонерка, отже, я повинна піти в енкаведе і розповісти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлік Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матір… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зі школи, а дядя Ваня п’яний валяється у під’їзді. Перевернувся зі своєю коляскою і не може підвестися. Мені стало його шкода.

      І це я… Я сиділа, притиснута вухом до репродуктора, і слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталіна. І плакала. Усім серцем. Було! Це було! Був сталінський час… і були ми, сталінські люди… Моя мама – з дворянської родини. За кілька місяців до революції вона вийшла заміж за офіцера, згодом він воював у білій гвардії. В Одесі вони розлучилися – він емігрував із залишками розбитих денікінських частин, а вона не могла залишити паралізовану матір. Її забрали в чека як дружину білогвардійця. Слідчий, який вів справу, закохався в маму. Якось врятував… але змусив вийти за нього заміж. Після служби він повертався додому п’яний і бив її револьвером по голові. Потім кудись подівся. І ось ця моя мама… красуня… яка обожнювала музику, знала кілька мов, вона до нестями любила Сталіна. Погрожувала татові, якщо він чимось був незадоволений: «Піду в райком і скажу, який ти комуніст». А тато… Тато брав участь у революції… 37-го був репресований… Але його швидко звільнили, бо за нього заступився хтось із відомих більшовиків, хто знав його особисто. Поручився. Але в партії тата не поновили. Удар, який він не міг пережити. У тюрмі йому вибили зуби, проломили голову. Усе одно тато не змінився, залишився комуністом. Поясніть мені це… Вважаєте, нерозумні? Наївняк? Ні, це були розумні й СКАЧАТЬ