Диктатор. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ золотих зубів своєї підстаркуватої і несповна розуму виховательки. Але Олег розуміє інше: коли вже Погодін починає розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжній біль.

      – Випий зі мною, хлопче! – голос полковника перебиває думки Шевцова.

      Відмовити Погодіну Олег не може, але й пити не хоче.

      – Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починає він невпевнену спробу дати задню.

      – Наразі ти за столом, – відповідає на те Погодін, кличе офіціанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той її приносить, наливає Шевцову.

      – Вип’ємо за нас, Олеже! За росіян. За слов’ян. На нас і тримається Росія. Всі інші… – Погодін запинається, махає рукою і перехиляє чарку оковитої, аби заїсти її квашеною капустою, сік від якої стікає йому по сорочці.

      Мовчання. Шевцов не наважується порушити тишу.

      – Тобі двадцять три роки, Олеже, і ти маєш вже все розуміти. Речі, які нині відбуваються в нашій державі, – вони, брате, серйозні. Усі процеси – неоднозначні. Політика – мінлива тітка. Нема вічної дружби. Є тільки перманентні союзи і союзики. Країна – дуже велика, безмежна, ціла купа національностей та етносів, все зав’язується на Москву, бунтівників або карають, або лякають, або купують. І найбільш небезпечні ті бунтівники, яких купують. Вони ризикові васали, бо дуже амбітні. Але вміють знайти правильний підхід до керманичів, які приймають основні рішення…

      Да, брате. Суче життя. Вип’ємо! – каже Погодін, п’є, закурює, а потім несподівано закінчує посиденьки такими словами: – Завтра вб’ють непогану людину. Я був проти. До того ж, хлопче, вона жінка. Порядна… чесна… смілива…жінка.

      Шевцов ловить таксі, вони сідають в автівку, і новенька «Волга» несе їх проспектами та вулицями Москви.

      Погодіну кепсько. На душі кепсько. І Олег це бачить. Стан шефа не додає йому віри в те, що найближчим часом життя їхнє буде спокійне. Але про це Шевцов тільки здогадується. Напевне ще не знає.

      Закінчуючи чергове коло дорогами Москви, які таксисту почав замовляти Погодін, «Волга» зупиняється біля монументальної сталінки, де на четвертому поверсі у 138 квадратних метрах жив полковник Погодін – офіцер та холостяк, який був закоханий у свою гидку професію.

      – Підіймаєшся зі мною! – не каже, а наказує Погодін Шевцову, розраховується з таксистом і, вже виходячи з авто, мовить Олегові:

      – Вип’ємо ми з тобою, хлопче, ще трішки горілки. Сьогодні добре вона мені заходить. Блювати точно не будемо. Блювати ми, Олеже, будемо з інших причин. І їх з кожним роком усе більшатиме. І так – до самої нашої з тобою смерті.

      – Сподіваюсь, вона прийде за нами не занадто скоро, – говорить Шевцов, і вони з Погодіним йдуть до дверей, заходять у під’їзд і сходами рушають на четвертий поверх.

      Постріли лунають дуже тихо. Так собі – два хлопки, за якими лунають гучні постріли пістолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов і ховається СКАЧАТЬ