Диктатор. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      Вечір спускається на Беслан. Шевцов і Погодін стоять на подвір’ї школи, куди зносять тіла загиблих. Погодін дивиться на Олега, переводить погляд на руїни школи і зненацька каже наступне:

      – У цьому світі є Лондон і Париж, є тиха і привітна Люцерна, де живуть щасливі громадяни ситої та одвічно безпечної Швейцарії, а там за океаном горять вогні Нью-Йорка та кличуть пляжі Каліфорнії. Але також на Землі існують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому світі є Сьєра-Леоне, Мозамбік, Конго та Сомалі. І немає в тому нашої провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте і раніше незнане нами місто. Не наша вина, що ми народилася у великій країні, яку підступно знищили американці. Відтак наше єдине завдання – відродити цю країну і повернути усе, що їй належить по праву.

      – Мені здається, що сьогодні я вбив не тільки терористів. Я застрелив щонайменше трьох дітей. Як же ж мені тепер жити, Вікторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, і Погодін помічає, як тремтять у його підопічного руки.

      – Живи зі спокоєм у твоєму серці. Іноді, аби врятувати ліс, потрібно рубати дерева. Саме цим сьогодні і займалися. Саме це і є нашою з тобою роботою, – говорить Погодін, кладе руку на плече Шевцова і притискає хлопця до себе.

      Так вони і стоять – двоє одиноких вбивць, за яких влада написала їм їхню власну долю. Чи жалкували вони про те?

      Ні.

      Вони про те намагалися не думати.