Quo vadis. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      Хризотеміда мала щодо цього дещо іншу думку, проте Петроній, називаючи її своєю весталкою та голубкою, заходився пояснювати їй, яка мусить бути відмінність між вправним цирковим кучером та отроком, який уперше править квадригою. Потім, звертаючись до Вініція, мовив далі:

      – Здобудь її довіру, розвесели її, будь з нею великодушним. Не хотів би я бачити сумної вечері. Присягнись їй навіть Гадесом[164], що повернеш її Помпонії, а там буде від тебе залежати, волітиме вона назавтра зостатися чи повернутися.

      Потому, вказуючи на Хрисотеміду, додав:

      – Я вже п'ять років щодня приблизно в такий спосіб поводжуся з цією полохливою горлицею й не можу поскаржитися на її суворість…

      Хрисотеміда вдарила його у відповідь віялом із павичевого пір'я і мовила:

      – Чи я ж не опиралась, сатире!

      – З огляду на мого попередника…

      – Чи не був ти біля моїх ніг?

      – Щоби на їх пальці надівати персні.

      Хрисотеміда поглянула мимоволі на свої ноги – на пальцях полискувало справді іскрами коштовне каміння, і обоє вони розсміялись. Але Вініцій не слухав їхньої суперечки. Серце його билося неспокійно під візерунчастими шатами сирійського жерця, в які він вбрався для зустрічі з Лігією.

      – Вже мали б вийти з палацу, – сказав, ніби мовлячи сам до себе.

      – Мали б вийти, – відповів Петроній. – Можу тим часом розповісти про віщування Аполлона Тіанського або ту історію про Руфина, котру я, не пам'ятаю чому, не доказав.

      Але Вініція так само мало обходив Аполлон Тіанський, як і історія Руфина. Думки його були з Лігією, і хоч відчував, що краще було зустріти її в домі, ніж іти в ролі судового стражника, жалкував одначе хвилинами, що не пішов, – бо міг би раніше побачити Лігію й сидіти коло неї в темряві у двомісних ношах.

      Тим часом раби внесли триноги, прикрашені баранячими головами, бронзові посудини з розжареним вугіллям, на які почали сипати малі грудочки мирри й нарду.

      – Вже звертають до Карин, – мовив знову Вініцій.

      – Він не витримає, вибіжить назустріч і ще з ними розминеться, – вигукнула Хрисотеміда.

      Вініцій усміхнувся бездумно і сказав:

      – Ясна річ, витримаю.

      Але почав ворушити ніздрями й сопіти, на що Петроній здвигнув плечима.

      – Нема в нім філософа й на сестерцій, – сказав він, – і ніколи не зробити з цього сина Марса людини.

      Вініцій навіть не почув.

      – Вони вже в Каринах!..

      А вони й справді вже повернули на Карини. Раби-лампадарії[165] йшли попереду, інші, педісекви, – обабіч нош, Атацин рухався позаду, спостерігаючи за ходою.

      Але посувалися поволі, бо ліхтарі в зовсім неосвітленім місті погано показували дорогу. До того ж вулиці поблизу палацу були порожні, лише де-не-де якийсь СКАЧАТЬ