Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дати з ним раду. Нарешті він його «потопив», власне, запланував потопити на втіху слідчому, а натомість щиро признався, що збройне повстання вони – вірмени – мали робити зброєю, привезеною з Персії до Харкова на верблюдах. І от вони «привезли» зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковій дачі. Там були гармати й кулемети, рушниці й шаблюки, і отруйні гази – все потрібне для повалення совєтської влади. Історія була така правдоподібна, а Асланова щирість така переконлива, а знання місцевостей таке досконале, а неперебірливість та злочинний цинізм слідчого й усієї ції системи такі безмежні, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всіх подробицях.

      Після того Асланові дано було спокій на три дні. Карапетьян запевняє, що ті три дні потрібні були слідчому, щоб розшукати зброю на Рашковій дачі. На четвертий день викликає слідчий Аслана, насуплений, лютий-прелютий, і каже:

      – Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдів. Скільки їх було?

      – Сто верблюдів було, сто, гражданин дорогий! – каже Аслан радісно, втішений, що зброю таки «знайшли».

      – То де ж ти їх дів, га? Сто верблюдів – це тобі не сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дів верблюдів, га?! Не міг же ти їх продати на Благбазі чи в церабкоопі!

      – Навіщо на Благбазі, гражданин дорогий? – сміється радісно Аслан, чесний чистій черевиків, сміється з слідчого, що він такий дурний, недогадливий. – Навіщо на Благбазі?! Йшов поїзд Москва – Тифліс через Харків, я прив'язав верблюдів до поїзда, і вони побігли назад у Персію…

      Це було явне безглуздя, навіть на погляд не дуже вередливого слідчого, щоб верблюди поспівали бігти за експресом, і він не міг цього Асланові подарувати. Бідний Аслан кілька днів після того, як верблюди побігли за експресом, не міг прийти до пам'яті в камері, лежачи пластом. Але те його не вирятувало від дальшого ходіння по муках «малого й великого конвеєра».

      Карапетьян розповідає з безподібним вірменським колоритом, в'язні аж пищать від приглушеного сміху, не маючи права одверто й гомерично реготатися, а Андрій слухає й думає, що все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазія і тільки, мстива карикатура, іронія, що все шаржує й з усього глузує, безсила на будь-що солідніше. Навіть вставки деяких слухачів про деталі з пережитого «їхніми знайомими» (бо хто ж насмілиться сказати про власний досвід!), ба, навіть те, що тут же, як ілюстрація до Карапетьянових «перських мотивів», поруч ось лежить і помирає Ягельський, весь в підозрілих синцях і підпливах, – навіть все це не в силі впоїти Андрієві довіру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо і занадто цинічно, до самозаперечення безглуздо й цинічно. І тільки аж геть згодом, у майбутньому, Андрієві судилося переконатися, що цей Карапетьян – геніальний новеліст на теми злободенні та що він стисло, але подиву гідно точно виклав у своїх «перських мелодіях» душу, суть, зерно всієї цієї епохи, і що Аслан – СКАЧАТЬ