Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      – Будь ласка, – промовив Андрій, як і перше, спокійно, – чергового корпусу сюди!

      Ляда шпарко закрилася перед самісіньким Андрієвим носом з розрахунком той ніс розквасити, але не вийшло. Андрій постукав енергійно. Дужче! З усієї сили! І, не чекаючи, поки «кормушка» відчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щілинки:

      – Негайно чергового корпусу сюди!

      Вся камера шикала на Андрія, але він не звертав уваги. Зціпивши п'ястуки й зуби, він намірився тарабанити в двері доти, доки вони не відчиняться. По коридору задудніли кроки, якась метушня, й враз «кормушка» відчинилася – за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привів Андрія, а якийсь інший.

      – Я черговий корпусу, в чому річ? – запитав суворо.

      – Будь ласка, – промовив Андрій чемно, – миску, ложку й мій хліб!

      – Гм… – гмикнув черговий глузливо, – а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!

      – Добре, – згодився Андрій таким самим тоном, – але ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим: як я сьогодні дам дуба з твоєї вини, то тоді тобі доведеться сідати на моє місце, щоб мій слідчий мав над ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?..

      – Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста…

      По тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на Андрія, зміряв його оком з голови до п'ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

      Через яких п'ять хвилин Андрієві принесено миску з «борщем», ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам'ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив «борщ» навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки-майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його «вещі»!

      Після «борщу» дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з ячної крупи. За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко, мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

      Це й був увесь обід.

      Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в'язні ніяк не могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються «гласом вопіющого в пустелі» і в той же час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за це дещо, а саме – карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій «богоспасаємій установі». А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив СКАЧАТЬ