Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      – Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?

      – Міркуємо, Дмитре, – озвався Сулима. – Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.

      – Камінням? – пахнув димом Савран.

      – Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.

      – Діло! – згодився Гуня. – Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати…

      – То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, – повернувся отаман до Саврана, – підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до фортеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле – стрілятимеш, Дмитре.

      Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її – задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки… Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь… І тихо… І журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.

      З рання й до вечора на південь поспішає птаство.

      Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвижения бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:

      – Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвижения птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…

      – А як же вони повзуть? – доскіпується Митько.

      – А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, – хреститься бабуся. – 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.

      – Ба, а що таке ирій? – питається онук.

      Бабуся гладить його по голівці.

      – То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!

      Курли… Курли…

      Журавлі…

      Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:

      – Пантруй, хлопці, степ!..

      І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь – степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом.

      І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…

      – Киги… Киги… – чайка пронеслась на Гунею. Наче білу СКАЧАТЬ