Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Про курінного отамана Івана Судиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну – полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:

      – Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо', й сам з тобою гайну – люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.

      Одного ранку – це вже було на початку жовтня – до фортеці прибилися три вершники, на вигляд – реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.

      – Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, – гукнув передній вершник, у якого було перев'язане плече.

      – Впусти, – велів отаман Саврану. – Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.

      Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей і тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.

      – Звідкіля, козаки? – поспитав Сулима. – В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?

      Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушено, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.

      – Старшина реєстрового козацтва Іляш Караїмович!

      – Я так і знав, що ви зрадники! – сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. – Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!

      – Облиш! – спинив його Сулима. – Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. – І повернувся до Караїмовича: – Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.

      Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:

      – О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?

      З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Забачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.

      – Іляшко Караїмович? – швидко запитав Павлюк. – Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.

      – А я мчав до тебе, пане сотнику, – спокійно мовив Караїмович.

      – Звідколи ти засумував без мене? – гмикнув Павлюк.

      – Бо на тебе остання надія, брате.

      – Чи ти ба!.. – знизав плечима Павлюк. – Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються… – До Сулими: – Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. – Повернувся до Караїмовича: – Як там поживає пан Кононович?

СКАЧАТЬ