Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

      – Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

      – Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.

      – Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

      – Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

      – Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?

      Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

      – Не зовсім, але це неважливо.

      – Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

      – А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. – Після паузи додав: – Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

      – Коли б це так… – задумливо мовив Сулима.

      – Чи ти йому, батьку, не довіряєш? – здивувався Павлюк. – Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

      – Спробуй йому в душу заглянути, – обережно натякнув Сулима.

      – Ех, батьку! – схопився Павлюк. – Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.

      – Ти – інша річ, – м'яко посміхнувся Сулима. – Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… – Сулима похитав головою. – Щось мені у ньому не подобається, а що – ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.

      Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.

      – А може, мені тільки так здалося…

      – Саме так, батьку, здалося! – радо вигукнув Павлюк. – Я зразу відчув, що він чесна СКАЧАТЬ