Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тільки платити – там репетиторові, тут на курси…

      – Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.

      Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

      – Та ясно… Я поки жива – зароблю…

      Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

      – Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

      – Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

      – А як же ти?

      – А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.

      Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

      – Цей мужик десять тисяч залишив!

      – І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

      Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

      – Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

      – Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

      Віка зітхнула:

      – Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

      «Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

      – Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.

      – Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.

      Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

      – Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

      – Ага.

      – Якщо стане погано – викликай «швидку».

      – Ага.

      – І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

      – Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!

      – Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

      І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

* * *

      Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

      – Я СКАЧАТЬ