Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Отже, так, – Ірина міркувала, – для початку…

      Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

      Коли вона розплющила очі, демон на ім'я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.

      – Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крізь зуби. – Що тобі треба?!

      – Мені? – вразився фотограф. – Та я ж…

      – Фотографію лиши собі, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.

      – Знову?!

      – Що?! – викрикнув роздратований клієнт у паніці. – Я щось незрозуміле сказав?

      Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

      – Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.

      – Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

      – Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.

      Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

      Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

      – Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…

      – Тобі сподобалося в шизарні?

      – Ні! – Ірина здригнулася.

      – Хочеш провести там решту життя?

      Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.

      – Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

      – Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.

      Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

      – Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.

      Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

      – Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

      – Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто СКАЧАТЬ