Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.

      – Слава тобі, Господи, – сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. – Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…

      Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:

      – Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…

      Задеренчав дзвінок у дверях.

      Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.

      Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально – не встигла Ірина кліпнути – натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:

      – Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…

      – Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!

      Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…

      – Господи, – простогнала Віка. – Цього я й боялася!

      – Біла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!

      Ірина розсміялася.

      Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».

      Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.

      Займався світанок.

      Історія друга

      Гра в наперстки

      – Якщо чесно, то треба мені у відпустку…

      Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»

      Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:

      – Сигарети принесла?

      Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.

      – Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.

      – Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.

      – На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.

      «Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»

СКАЧАТЬ