Бодай Будка. Наталка Бабіна

Чтение книги онлайн.

      Я насторожилася. Напади паніки? Це на Ленку геть не подібно. Абсолютно врівноважена моя подруга, зразок спокою та раціональності. Згадався той випадок, коли і мені раптом стало страшно біля мостика – пам’ятаєте, того дня, коли скакала по шпалах на Будку з грошенятами?

      – Ладно, давай закопаємо бідолаху, – перебила мої роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маєш чим, чи принести лопату з машини?

      Ми закопали котеня там, де й знайшли. Ленка одразу з’їхала у своїх нескінченних справах, а я, нарешті, присіла на лавку під яблунею, щоб запалити.

      Палячи на лавці під яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, і радувалася цьому. Сподівалася, що картина смерті котеняти, яка тепер стояла перед моїми очима, хутко поблякне. Принаймні, через ніч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку підвела, не виправдала покладених на неї надій. Не могла я забути це видовище ні назавтра, ні післязавтра.

      Тим не менш, робота над романом йшла далій, хоча й не так, як мені думалося.

      …Навскісні проміння сонця перетинали ремізу 23 днем; тоді в них танцювали вальса малі пилинки, порошинки сіна, на широких дошках лежали сонячні проекції вікон. Але ввечері, коли сонце ховалося за далекий ліс і вечірня зоря довгого літнього дня змінялася світлою та короткою нічкою, освітлення в ремізі не було, і світили, бодай 24 , тільки обличчя молоді; здавалося, світло промінилося з очей дівчат та хлопців, які танцювали вже не тільки вальса. Зі скрипки музиканта також лилося світло, деколи, і відбивалося, посилюючись, від гладких широких лобів, від дужих рук, що шукали одна одну, від твердих дівочих литок. Ніхто не сидів на лавах, коли ремізу заповнювали звуки музики, а у великих шибах догорала вечірня зоря… Світилися й п’ятки танцюрів: босі в тих, хто любив землю, взуті в тих, чий батько її мав. По-різному сяяли Марія Сєргуц та її подруга Пелажка Панасюк. Марія – синім, золотим, пристукуючи обцасиком 25 ; у сяйві, що вирувало коло босої Пелажки, золотий та синій злилися в зелений сніп, і зелені, трав’яні пошуги світла вирували й коло її хлопця, Степана…

      Золоті, сині, червоні проміння життя.

      Тримаючи праву руку Марії лівою над їх головами, перехвачуючи її, повертаючи Марію коло себе в складаному танці, Іван нахилився до неї і прошептав:

      – Я для тебе небо прихилю!

      Золоті, сині проміння їхніх облич – Марії Сєргуц та Івана Дубняка.

      Марія підняла лице до нього, блиснула усмішкою.

      – Навіщо мені тоє небо? – подумала.

      Заблискали далеко біля небокраю зоряниці, десь ішла нечутна гроза. Марія Сєргуц думала, що прихилене небо їй непотрібне.

      Пурхавки і пудпалюпахи

      З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – СКАЧАТЬ