Бодай Будка. Наталка Бабіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте13 тепер, Тарас і Тоня?

      Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

      А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.

      Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».

      Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.

      Але нехай, пішли далій. Для чого вернемося назад.

                                  В тій норі на горі

                                  Точить лис пазурі.

                                  Пробігав під мостом —

                                  Помахав мені хвостом.

                                  То є лис Микита —

                                  Три рази дупа бита.

      Тепер тут кажуть «хвост» та «ліс» – через «і». З Вікіпедії: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятає тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квітку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немає більше ні лиса, ні його хвоста, ні Лисячого Хвоста, а навіть й назва «Будка» доживає. Але це вважається нехтовно дрібним наслідком величного тектонічного зрушення. Не знаємо цих, знаємо інших; не говоримо своєю мовою, то говоримо іншою – стільки й біди.

      Так я міркувала сама собі, підстрибуючи по шпалах.

      Мені зоставалося до Будки немніжко – садиба вже добре була видна. От тільки перейду невеличкий місток над давно пересохлою річкою – а там ще метрів з триста. Я дрібно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як міг би плакати син Марії Сєргуц, героїні роману, який я пишу.

      Я спинилася. Що таке? Огляділася. Ніде нікого. Яркий літній день, вітерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на ім’я – я здригнулася і знов огляділася. Ніде нікого. То мені почулося, зрозуміла я, – буває таке, коли в літній, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустій дорозі раптом чуєш, як хтось кличе тебе на ім’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, віршовий настрій мій випарився. СКАЧАТЬ