Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Ти джентльмен, Роббі!

      – Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

      Вона кивнула. Ми цокнулись.

      – Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.

      Роза аж зайшлася сміхом.

      – Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

      – Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

      – А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.

      – Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.

      Роза мрійно похитала головою.

      – Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

      – Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!

      Роза засміялась:

      – Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

      Випили.

      – Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

      – Дякую! Бувай, Роббі!

      Грюкнули парадні двері.

      – Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!

      – Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?

      – Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

      На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

      – У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

      – Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

      Я остовпіло дивився на неї.

      – Не можете?

      – На жаль, ні.

      Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

      – Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

      Аж тепер я зрозумів.

      – Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.

      – Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

СКАЧАТЬ