Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте, скільки ми одержимо!

      – Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.

      – Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.

      – П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.

      – П’ять з половиною! – гаркнув я.

      Ленц вихопив у мене з рук чек.

      – Не може бути! По ньому не заплатять!

      – Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!

      Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:

      – А оголошення в газеті? А мій амулет?

      Я кинув йому медаль.

      – Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.

      – Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!

      – Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.

      – Сто! Бо заслужив!

      – Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.

      – Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.

      – Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.

      Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

      – Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?

      – Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.

      Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.

      VIII

      Я стояв перед своєю хазяйкою.

      – Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.

      – Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.

      До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.

      – Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.

      – Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?

      Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.

      – Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?

      – Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.

      Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.

      – Кузина? – перепитала СКАЧАТЬ