Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

      – Де Готфрід? – спитав я.

      – На якихось політичних зборах…

      – Здурів чи що? Навіщо вони йому?

      Кестер засміявся:

      – Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

      – Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.

      Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.

      – Ну, годі, – сказав Кестер.

      Ми вмилися.

      – Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

      – А що?

      – Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

      Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

      – Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.

      – Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

      – Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.

      – Ні.

      Він глянув на мене.

      – Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

      – Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.

      – Та ні! Може, я теж відчув весну…

      – Ну, гаразд. Як хочеш.

      Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джорджі й у коридорі здибав пані Залевську.

      – Отакої! – витріщилась вона на мене. – Ви тут?

      – Мені важко було б це заперечити, – відповів я трохи роздратовано.

      Вона похитала головою в сивих кучерях.

      – Не гуляєте? Чудасія та й годі!

      У Джорджі я пробув недовго – за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

      Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді СКАЧАТЬ