Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ой, не буде того, не буде.

      – А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.

      Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: «Не буде того, не буде… нічого не буде», але звідки то, чому – не могла би відповісти.

      А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.

      Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.

      – Катерину? Ику Катерину? Ци їх у тебе мало?

      Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.

      – Може, Місівчукову?

      – Ає.

      Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:

      – От ік я на цес образ си переірстив, – не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.

      А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.

      – А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.

      – І-га! Такої співаєш?

      – Йкої вмію.

      – Мемо видіти, чий чорт старший.

      – А мемо.

      От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.

      А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

      – Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт… – І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.

      Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.

      – Хто?.. Від кого?

      – Від Юри.

      – Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?

      Катерина лиш кивнула головов.

      – Ой га!.. А то шо си му стало?

      Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.

      Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.

      Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.

      І єкийсь тот Юра… от не знати, йкий си вдав. Таке було понуре йкесь, не гляне, не заговорить. І не любили того Юра ні дівки, ні леґіні-товариші, та й він якось від усіх бокував. Вибрав собі службу коло панів та й там коло них усе пробував – у Кутах, чи що; мало й д’хаті навідувався.

      І що, і як, і коли, і де впала йому в око Катерина, – не знати, а лиш прийшов він раз до батька та й казав слати сватів до Місівчука. Батько післав.

      Мачуха, лакома якнайборше випхати пасербицю з хати, обома руками ухопилася за хліб, СКАЧАТЬ