Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чоловік із Кутів до старого Тихонюка: просить син батька прийти на розмову.

      – Овва! Не син до мене, а я д’синові. Чіму ж сам він не прийшов? Адже так люде йкос говорили, ніби я старший ви’ него трохи, ци єк.

      Післанець здвигав раменами – не знаю, мовляв, наше діло збоку. Та й звідки йому було знати, що Юра попросту боїться показатися в Стебнях; якби ймив Дмитро, то хіба би вже не з патокою було.

      Нема що робити, іде старий Тихонюк до Кутів. Була бесіда в батька з сином.

      – Дедику, – починав син просто згори. – Маєте довгів поверс голови, а платити не маєте й не будете мати чим.

      Старий ображався.

      – То вже моя річ. Відкив ти можеш знати?

      – Я вже знаю. Знаю, шо єк схотє коршмарі притиснути, то лиш луснете, єк воша на гребінці. Ше вни май трошка чкають, але витак – короткий вам буде бай.

      Старий Тихонюк засопів носом. Він і сам добре бачив, що йому не йдеться якось із тими інтересами: таки гуцул не до того. А синок дивиться, як завше, у землю та править своє:

      – А я маю гроші запрацьовані та й ваших коршмарів знаю: мої пани з ними шош мають та й, ади, могли би… або туда, або сюда…

      Шкребтав старий Михайло в потилиці. Виходило ніби так, що він у сина в руках.

      – Ну, та й шо ж я маю робити?

      – Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.

      – Ой га?

      – Геть цалком, кобих так здоров’є мав.

      – Ну… добре… Що ж ти, варе, від мене хочеш?

      Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.

      – Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до войська пішов.

      Михайло лиш видивився.

      – Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?

      – То вже моя в тім голова.

      Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумів.

      Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.

      – Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте – плачу ваші довги, не хочіте – викручуйте си самі.

      – Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, – закидав гачок старий.

      – Сини за себе мають дбати.

      Морщив чоло Тихонюк, сопів.

      – Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?

      – Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити – давайте му горівок модних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусєка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, – я гроші на стів.

      Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати міг.

      Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав СКАЧАТЬ