Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, і безміром печалі розколихувалася, як бурею. В грудях не вміщалося. Хотілося вибічи на найвищу кичеру і кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками і дерти, по вітру пускати. Забитися під камінь в Чорногорі, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельці в пропасть уносила.

      …Плакала берізка… роси ридали… темним печальним силуетом вирізьблювалася тонка постать на тлі догорів-шого неба…

      А приходила додому – мачуха зустрічала лайкою на порозі, кидалася з поліном, гнала на нехарну роботу. І в чорній обідраній сорочці пізно вночі перемітувала Катерина ховзький гній з одного місця на друге не знати пощо, а потім з’їдала букату зимної кулеші і йшла з тим спати.

      – Я тє дошкробаю до живого, – підкрикувала мачуха. – Я си дошкробаю, шо підеш за першого похатея-латанника. Не хтіла-с за Юрішка – підеш за торбея, а вже я тебе позбуду си з хати.

      А тут старий Тихонюк стрів Місівчука десь на вулиці і зачинає виговорювати:

      – А то файно сте вирєдили мене оногди зі сватанєм! Вже так файно, шо варт. Ні від кого не мав-сми такої урази та й негонорства, а таки ж і я вже не з послінних послінний чоловік є ув селі.

      Місівчук лиш винувато кліпав очима. Якийсь… плохенький він собі був, тихонький, як вода у калюжі. В порівнянню з Павличчуком так і зовсім зникав, бо Михайло – ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч і не всі довги поплатив Юрішко, лиш половицу, але все ж і то велика була річ. Другу половицу, казав, віддасть, як візьме за себе Катерину Місівчукову; отже, треба походити коло старого Місівчука – пото й зачепив його Михайло по дорозі. Тяг до себе до шинку.

      – Ей… та я маю роботу… ади…

      – Робота не вовк, не ме в ліс кікати. Всеї роботи оннаково не переробиш. Ідім, йдім, – і тягнув Мафтея майже силою.

      Посідали у світлиці, велів Михайло доброї горівки дати, моцної – вже єк то шинкар уміє. І трактує, й наливає, а сам все приговорює:

      – Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.

      Кум Мафтей не вмів відмовлятися і за яких півгодини був уже такий мнєкий, от їк віск. Михайло пересів ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столі й говорив.

      Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучій будучині, о тім високім довір’ю, якого Юрішко заслужив у панів.

      – Шо гадаєте, куме? Таже то рахувати – панцтво! Слово одно – пан!.. А панові шо? Ти му догодив у чім у дрімнім, а він тобі узєв та й висипав сороківців жменю ба й дві. Нє?

      Кум Мафтей підтакував, блаженно посміхаючися. Тепер він був у такім благословеннім настрою, що міг підтакувати всьому на світі.

      – Ає! Хіба ми не розуміємо, проше кума любого? Таже так. Нічо, лиш так.

      – О, видите! А тепереньки я вам іскажу. Зробили-сте мені, куме, встид, на ціле село зробили-сте мені встид, але я не памнєтливий. Я би СКАЧАТЬ