Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на яворівських толоках дванадцять опришків – прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі – от який був митець.

      От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворові, нещасливе місце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.

      Але не встиг єгомость закінчити фрази, як сталося щось цілком несподіване. Надворі почувся шум, ґвавт, якісь крики, потім розітнувся вистріл. До покою влетіла якась дівка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорні хлопці!», а вслід за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високі, рослі молодці. Стали під стінами, мов дуби, і чекали.

      В першу хвилю всі гості окам’яніли. Відтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, і зі страху не знали, що почати. В хаті, і без того не дуже просторій, стало зовсім тісно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.

      Ждати довелося недовго. За якусь хвильку до хати сміло, свобідно увійшов… той леґінь, о котрім дні і ночі марила Маруся…

      Троха не крикнула!

      Леґінь увійшов, зняв крисаню, поклонився.

      – Єк днювали, їгомостику?

      Але ніхто не обізвався й звуком. Ніхто не поворухнувся.

      – Єк вам си храмує? – казав далі опришок. – А чо ж, їгомостику, нас, леґіників, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, – і опришок повів очима по хаті. Погляд його упав на Марусю… На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.

      Маруся помітила сей бистрольотний погляд, і серце її забилося частіше.

      Тим часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, підійшла вона до отамана.

      – Пане юнацій!.. Хіба ми вам що злого зробили? Хіба ви від нас яку кривду виділи? Пощо ж ви нас так налякали, і гостей наших, і от дітей?

      – А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм ід вам прийшов, так тото за кривду собі маєте?

      – Борони Боже! Се честь нам, велика честь. Ми б і самі вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вість давати.

      Опришок розреготався.

      – Файно сте, їмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бійте си, нічо вам си не стане. Єк сми прийшов, так піду, лиш окуп візьму, бо то не є честь – отоманові з порожніми руками відходити.

      – Та якого би-сте окупу хотіли, пане ватажку? Люде ми небагаті, самі сте знаєте попівські гаразди.

      – А я хочу окупу. Та ще й не простого.

      І як спочатку, бачачи, що опришок сміється, всі зітхнули вільніше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрі окупи.

      А опришок стоїть, підпершися у боки, і згори поглядає на всіх. Дійсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонім, тримаючи в руках життя і смерть усіх присутніх, він стояв, СКАЧАТЬ