Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ луною від верхів, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики – і ще глибше заривається в землю леґіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю – спробуй його хто звідти узяти.

      І от, як пощастило переховатися, – ласкава до тебе доля; ну, а як вже піймали – готов бранчик! Права му дорога – камінчиком брукована до самого Львова…

      Так було й тепер.

      Ой, вилинули з Станіслава біленькії кури, пустили ба й голосочок, а від того голосочку зарули сиві мами, заголосили дівчата, тяжко заридали молоді молодиці. Затремтіли гори, заплакали потоки. Витягаються горщєта з-під букових пнів, висипаються знов на Божий світ старі сороківчики, а вже кілько вина-меду разом зі сльозами пролилося, – то й не сказати. Не один ґазда й пив, маєтку си збавив, нім викупив сина з кєжкої неволі – зі служби воянцької.

      Оживилися ночі, зажурилися дні. Тріщать плоти в присмерку, скачуть леґіники потоками, гонять в далекі дебрі відлюдні, на Чорногору, на Угорщину; ґаздівські сини за робітників наймаються до бирешів волоських, чабанують, маючи свої, за чужими. Темними ночами в глибокі ліси йдуть матері оглядаючися – кулешки, буджениці вовкам несучи; дівки скачуть по камінню, як лані, і свистять, зупинившися, проразливим свистом, а відтак надслухають.

      І тільки молодий Дмитро Марусяк нічого не боїться. Він одинак, а ще до того десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, – так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.

      Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.

      Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки, повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями…

      Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; кутюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться… А на небі копичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать…

      Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.

      Попродав старий СКАЧАТЬ