Джерело. Дэн Браун

Чтение книги онлайн.

      Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.

      – Ви зі мною не підете?

      – Виходить, що ні.

      – Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…

      – Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять – і лишаються живими.

      Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

      – Знову як завжди… – зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

      Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

      Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

      «Навіщо я це роблю?»

      За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

      Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

      Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки-раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

      Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

      – Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

      – Справити перше враження можна лише з першої спроби, – привітно відказав Кірш. – Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

      Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині – і помітив, що Кірш схуд.

      – Ти втратив вагу, – зауважив Ленґдон.

      – Я став веганом, – відповів Кірш. – Це простіше, ніж спортсменом.

      Ленґдон розсміявся:

      – Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

      – Хто, я?! – Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». – СКАЧАТЬ