1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнаку – один шеврон-трикутник. Отже, командир рою – друге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.

      – Як тебе звати? – запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.

      – Петро. Петро Іванович Дорошенко, – назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.

      – Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, – всміхнувся Вітко.

      – Буду, – раптом відповів Дорошенко.

      – Звідки родом?

      – Місцевий я, київський.

      – А, то знаєш тут усі околиці.

      – Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.

      Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.

      – Цікаво, цікаво. А товариші твої де?

      – Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.

      Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.

      – Ти з Першої юнкерської школи? – нарешті зміг вичавити з себе Вітко.

      – Так точно, – відповів хлопець.

      Раптом Павлові Гавриловичу до горла підкотила нудота. Не через звістку про загибель або подробиці бою. Із таким він часто стикався ще в Першу світову і, як видно, зіткнеться ще не раз. Йому стало моторошно через те, що юнак так спокійно розмовляє про смерть, немов саме з її кістлявих частинок і складалося його дитинство. Певно, найстрашніше – коли згустки жахливих подій стають звичайним плином людського життя.

      – Мені шкода. Вибач, не знав, – трохи кострубато мовив Вітко.

      – Хіба можна було щось змінити? – раптом продовжив Петро.

      – Еге, брате, куди ти загнув! Завжди можна.

      – А я думаю, що не можна.

      – Чому ж, Петре?

      – Усе просто: найголовніше – це не скільки проживає людина, а заради чого вона живе.

      – Гм. Ти говориш занадто глибоко для свого віку.

      – Я хворів, лежав у ліжку з високою температурою, коли побачив у газеті «Нова рада»…

      Тут Петро дістав стару вирізку з газети і простягнув Павлові Гавриловичу. Той узяв, повернув до вогню так, щоб можна було прочитати.

      «До українського студентства: Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей СКАЧАТЬ