Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ переходу через Дніпро до нового Харківського шляхопроводу з окремими смугами руху для метро, електромобілів, бензинових авто та нового дива японської техніки – швидкісних апаратів, які розганялися до 250 кілометрів на годину. Йому назавжди в серце увійшов той комфорт, який він відчував у перші роки, що провів в столиці. Тоді йому не було й двадцяти… А зараз він вже встиг покинути службу…

      «Який же ти безжалісний, Ваша величносте Часе», – подумки сказав собі чоловік, поринаючи у вечір великого міста, в якому він не переставав відчувати себе самотнім.

      Вогні бульвару Шевченка освітлювали йому шлях на гору. Праворуч вітер, що невідомо звідки взявся, колихав старі дерева Ботанічного саду. З кожним роком та зелена зона Києва здавалася йому все меншою і меншою. Крізь розлогі гілки і крони виднілися контури новозбудованих офісних комплексів. Сад нищили впродовж десятків років. Його безжалісно та цинічно різали, роздавали безцінні землі під сумнівні забудови, виймаючи з незаконних угод мільйони американських доларів.

      Ліворуч було чутно дзвони Володимирського собору. Собор чіпати не наважувалися, а ось будинку на Леонтовича не пошкодували. Зі старих, збудованих ще на початку 20-го століття, не залишилося жодного. Їхнє місце зайняли інші, впевнені, що вже настав їхній час бути прикрасою міста, його візитною карткою.

      Чоловік зупинився. Він не знав, куди йому йти, не до кінця розумів, який його крок стане правильним.

      «Що ж ти, дідьку, не йдеш з голови?! – лютував він про себе на американця, а після звертався вже до самого себе: – Ну яке тобі діло до цього нещасного? Якщо зник, значить так того вимагали ситуація та обставина. І все! Які обставини? А це вже, чоловіче, не твоє собаче діло! На цьому крапка! Ти своє вже відіграв. За Римаха голова має боліти у інших».

      Може й та голова мусила боліти у когось іншого, але й він почувався на взводі. Чи вже встиг забути, яка вона на смак – та нова справа? Як неприємно б’є вона в горлянку, як заважає дихати, як паморочить голову. Як розпалює гнів, що з часом переростає у справжню лють.

      Вулиця Леонтовича закінчилась – і він ступив на асфальтовану дорогу, що замінила стару бруківку на Богдана Хмельницького. Крокуючи повз Оперний театр, Золоті ворота, вийшов на Володимирську. Він намагався не дивитися на кремезну та сіру будівлю, що нависала над вулицею майже навпроти Софії Київської. Від споруди завжди віяло пронизливим холодом і цинічним, жорстоким спокоєм. Колись чоловік вважав себе невід’ємною частиною тієї будівлі. І кожного разу, коли підходив до вікон верхніх поверхів та бачив куполи собору, тільки переконувався, що боротьба між добром і злом проявляється навіть в архітектурі та парадоксальності розміщення будинків у місті.

      Минаючи пам’ятник одному з найнеоднозначніших гетьманів цієї країни, чоловік дивився тільки вперед, бо знав, що скоро він вже дійде і муситиме щось вдіяти. Там, за рогом, починалася Велика Житомирська, де він працював СКАЧАТЬ