Звитяга, слава і любов. Ганна Рось

Чтение книги онлайн.

      Данило повернув шаблю Пахому.

      – Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.

      – Ото таку дівку ще заслужити треба, – зауважив дід. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!

      – Ага, Марічка минулого літа з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповідав Трохим Лисиця.

      – Такій дівці справжній козак потрібен, сокіл сизокрилий, – подивився в небо дід Яким.

      – Заради Марічки я осавулом стану! – в запалі сказав Данило.

      – О, осавулом він стане! Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дід Яким.

      – Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, – замітив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.

      – Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! – командував дід.

      – Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – затягнув Трохим.

      – Лях[6] ошуюю, – кричав дід, – іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

      Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

      Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

      – Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

      – Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

      – Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

      – Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

      – Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

      – Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

      – Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.