Куркуль. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

      – Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.

      – Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.

      – Ти себе обманюєш, Петрику.

      – Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.

      – Що саме?

      – То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!

      – То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.

      – Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається велика біда, Сталін так побажав.

      – І що там пишуть? Вершники судного дня вже скачуть?

      – Розкуркулювати багацько будуть, усіх поспіль. Нині на зборах так і казали, зачитували, як у Партії вирішили знищити «кулаків» як клас.

      – А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.

      – Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.

      – Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?

      – Та такого, макітра твоя велика. За цим – майбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.

      – Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій…

      – Час покаже, брате, хто по якій пішов.

      Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не з’явились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.

      У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.

      – Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.

      – Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, – попросив Федот.

      – Я розумію, але що я можу вдіяти? – упиралась медсестра.

      – Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! – благав Шевченко.

      Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти м’яса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.

      Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув СКАЧАТЬ