Куркуль. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.

      – Живі? Усі? Як там дохтур? – спитав Петро.

      У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.

      – Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? – спитав Федот брата.

      – Тю, дивина! Часи ж бо непрості, – спробував відбрехатися Петро.

      Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.

      – Що за дурня? – пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачого – теплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.

      За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівся – кров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілку – там відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного м’яса, відкриваючи покручені калинові шари м’язів.

      Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.

      Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.

      – Божечку, що ж ви так довго? – сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. – А на обличчі що?

      – Що, що… – забуркотів Федот. – Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.

      – Як? Чиї? Де? – від несподіванки Саша аж присіла на лаву.

      – Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. – Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.

      Саша знала СКАЧАТЬ