Білі зуби. Зеді Сміт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ от чого вони всі так дивно витріщаються на неї, малу жінку-індуску, котра крокує вздовж траси у довгому макінтоші, а її пишне волосся розвівається у всі боки, як саме бажає? «Кебаби Маліка», «У містераЧонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича», – читала вона нові для неї вивіски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут є насправді. «Ліберальний район? А дзуськи!»

      Ніхто не є більш ліберальним нині, ніж будь-хто інший. Просто тут, у Віллесдені, не було якихось одних, які б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось інших і заганяти їх у підвали, доки розлітаються вщент їхні вікна.

      – Сенс виживання у самому виживанні, – сказала Алсана вголос (вона зверталася до своєї дитини – поклала собі передавати їй хоча б одну мудру думку щодня) і зайшла до салону «Дикі капці», сповістивши дзвіночком про свій прихід. Тут працювала її племінниця Ніна. Старомодна швацька майстерня. Ніна прибивала шпильки до жіночих туфель.

      – Алсано, ти виглядаєш, як чорті-шо! – вигукнула Ніна по-бенгальськи. – Шо за жахливий плащ?

      – Не твоя справа, що це, – відповіла Алсана по-англійськи, – я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловіка, а не щоби базікати зі своєю племінницею-соромітницею.

      Ніна вже до такого звикла і знала, що з приїздом Алсани у Віллесден нападок тільки побільшає. Раніше речення були довшими, наприклад, Ти нічо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племіннице… Проте зараз у Алсани вже не було ні бажання, ні сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила своє «племінниця-соромітниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано і відчуто.

      – Бачиш ці підошви? – запитала Ніна, відкидаючи з очей пасмо пофарбованого набіло волосся й подаючи Алсані з полиці Самадові черевики разом з невеликим блакитним талончиком. – Вони настільки стерті, тітонько Алсі, що мені довелося реконструювати їх від основи. Від самої основи! Шо він в них робив? Бігав марафон?

      – Він працює, – скупо кинула Алсана. – І ще молиться, – додала вона, бо любила виказувати людям свою поважність та й, врешті, була насправді вельми традиційною та релігійною й не потребувала, власне, нічого, окрім дрібки віри. – І не називай мене тітонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, – Алсана кинула черевики в пластиковий пакет і наготувалася йти.

      – А я думала, люди моляться на колінах, – відповіла Ніна з легким смішком.

      – Та по-різному, – кинула Алсана, вже виходячи за двері, від чого знову дзеленькнув дзвінок, – моляться, коли сплять, коли прокидаються, гуляють. Ми завжди перед очима Творця.

      – Ей, а як там новий будинок? – крикнула Ніна їй услід. Але та вже пішла. Ніна струснула головою й зітхнула, спостерігаючи, як її молода тітка зникає вдалині вулиці, неначе маленька брунатна куля. Алсана. «Вона, – думала собі Ніна, – водночас і молода, і стара. Така чуттєва, така прямолінійна у своєму довгому, також СКАЧАТЬ