Пташиний спів. Себастьян Фолкс

Чтение книги онлайн.

      Коли Ізабель пришла до тями і розплющила очі, Стівен лежав впоперек ліжка обличчям вниз, а голову так незручно повернув убік, що здавався мертвим. Обоє мовчали. З вулиці долинав пташиний спів.

      Непевно – майже сором’язливо – вона провела пальцями по його спині через хребець, що стирчав вище за інші, вниз до вузьких стегон та сідниць, вкритих м’якими чорними волосинками. Взявши до рук його пошкоджену долоню, вона поцілувала набряклі кісточки. Стівен перевернувся на спину і подивився на неї. Її зачіска розтріпалася, і пасма різних відтінків спадали на голі плечі і тугі округлі груди, котрі підіймалися в такт її все ще пришвидшеному диханню. Обличчя та шия Ізабель світилися рожевим сяйвом: яскравий колір крові м’яко відтіняв молоду молочну шкіру з золотистими і коричневими цяточками ластовиння. Якусь мить він дивився їй у вічі, а потім поклав голову на плече, дозволяючи пестити своє обличчя та волосся.

      Вони лежали, вражені і невпевнені, в довготривалому мовчанні. Згодом Ізабель почала обдумувати те, що відбулося. Жінка піддалася, але не у пасивному сенсі – вона хотіла зробити йому цей подарунок. Насправді вона прагнула продовження. На якусь мить ця думка налякала її. Ізабель уявила їх удвох на початку якогось спуску, кінця якого вона не уявляла.

      – Що ми наробили? – промовила вона.

      Він сів на ліжку й обійняв її.

      – Ми зробили те, що повинні були, – Стівен шалено на неї подивився. – Моя мила Ізабель, зрозумій це.

      Вона мовчки хитнула головою. Він хлопчисько. Милий хлопчисько. І тепер він завжди буде поряд.

      – Стівен, – вона вперше назвала його ім’я чарівною іноземною вимовою.

      – Ізабель, – відповів він, і його обличчя освітила посмішка.

      Вона притисла його до себе, а в кутиках її очей збиралися сльозинки.

      – Ти прекрасна, – сказав Стівен. – Я не знаю, як буду дивитися на тебе відтепер. Я видам нас. Ми будемо сидіти за вечерею – а я буду думати про те, що ми робили тут. І буду уявляти тебе такою, яка ти зараз, – він ніжко провів рукою по її плечу і притис тильну сторону долоні до її щоки.

      – Не видасиш. І я не видам. Ти повинен бути сильним, адже ти кохаєш мене, – у спокійному погляді Стівена вона не побачила страху.

      Його руки ніжно гладили її груди, і вона втратила концентрацію. Вони проговорили лише хвилину, але те, що вони встигли одне одному сказати і що це означало для них, втомило її думки. Непереборне бажання захоплювало її тіло щоразу сильніше, супроводжуючи його руку, котра торкалася тих ніжних частин її тіла, які мало хто має право бачити. Її дихання збилося, і вона відчула, як зісковзує знову кудись у безодню, яка не матиме краю, – але цього разу за власним бажанням.