Талісман. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я – яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» – Льюїс Фаррен.

      – Джек Со … ох … Сотель, – сказав він.

      Апдайк ще на мить затримав руку малого – його карі очі лишалися непорушними, – а тоді відпустив її.

      – Джек Со-ох-Сотель, – сказав він. – Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

      Джек зашарівся, але промовчав.

      – А ти не дуже великий, – сказав Апдайк. – Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

      – Гадаю, так, – відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою – у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.

      Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

      – Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

      – Ну я не знаю, – відказав Джек. – Скільки ви платите за роботу?

      – Долар за годину, – сказав Апдайк. – Хотів би платити тобі більше, але… – Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

      – Он як, це не дуже багато, – сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

      «Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара – це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

      – Ага, – погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, – не дуже.

      І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

      – Може, й нормально, – сказав Джек.

      – Що ж, це добре, – відказав Апдайк. – Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? – Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. – Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

      Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 – «Лихий Вітчим».

      – Я СКАЧАТЬ